для цього зовсім непотрібний, і до того, як я вже казав, це тільки затримає моє повернення з новинами, яких чекає й на які заслуговує ваша милость. А якщо сеньйора Дульсінея не відповість як слід, то я врочисто присягаюсь стусанами та ляпасами вибити їй гарну відповідь з самого шлунку. Чи можна ж терпіти, щоб такий славетний мандрівний рицар, як ваша милость, божеволів, ні сіло ні впало, через якусь там жінку? Нехай сеньйора не змушує мене закінчувати, а то я такого втну, що вона не подякує. Я на це мастак. Вона погано мене знає, а то постила б у день мого святого.
— Їй-право, Санчо, — сказав Дон-Кіхот, — ти, здається, не менш божевільний, ніж я.
— Я не такий божевільний, тільки запальніший, — відповів Санчо. — Але що ж їстиме ваша милость без мене? Чи не думаєте ви бігати на шлях та грабувати пастухів як Карденіо?
— Про це не турбуйся, — сказав Дон-Кіхот, — бо коли б у мене й була їжа, то я б однаково живився самими травами та плодами, що постачатиме мені ця лука й дерева, Краса мого подвигу і полягає в тому, щоб не їсти й терпіти інші злигодні.
На це Санчо відповів:
— Знаєте, чого я боюся, ваша милость? Що не зможу знайти вас, коли вернуся.
— Добре запам'ятай ознаки, — сказав Дон-Кіхот, — а я не ходитиму далеко звідси й навіть подбаю про те, щоб зійти на найвищі скелі та виглядати тебе. А втім, певніший спосіб — нарізати гілок дроку й кидати їх по дорозі, поки ти виїдеш з гір. Ці гілки стануть тобі віхами та ознаками.
— Я так і зроблю, відповів Санчо, і, нарізавши чимало гілок, розлучився з своїм паном не без плачу з обох сторін.
Хоч як наполягав Дон-Кіхот, щоб Санчо глянув хоч на дві його божевільні вправи, але зброєносець, сівши на Росінанта, якого Дон-Кіхот просив доглядати, як самого себе, попростував до рівнини, кидаючи за порадою свого пана час від часу гілки. Та не проїхавши й ста кроків, він вернувся і сказав:
98
