— Тобі дає волю той, хто сам лишається без неї, о коню, незвичайний і своїми вчинками, і своєю недолею! Іди, куди знаєш, бо на чолі твоїм написано, що ні Гіппогріф Астольфа, ні славетний Фронтіно[1], що так дорого коштував Брадамантові, не дорівнюють тобі своєю швидкістю.
Санчо, побачивши це, мовив:
— Забрав би дідько того, хто позбавив нас труду розсідлувати Сірого. Я не пошкодував би ні стусанів йому в спину, ні багатьох приємних речей йому на похвалу. Та якби він і був тут, я нізащо не згодився б розсідлати його. Яке йому діло до правил, обов'язкових для закоханих і для тих, хто впав у розпач? Його хазяїн, дякувати богові, не кохає і не впадає в розпач. А знаєте, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, якщо моє відрядження й божевілля вашої милості — не жарт, то краще було б знову засідлати Росінанта, щоб він заступив мені Сірого та допоміг швидше вирушити й повернутися. Я поганий ходок і не знаю, коли прийду й коли вернуся.
— Нехай буде по-твоєму, — відповів Дон-Кіхот, — бо твій намір здається мені непоганим. Я гадаю, що ти рушиш звідси через три дні, а тимчасом дивитимешся на мої вчинки і розмови, про які потім перекажеш їй.
— А чого ж я ще не бачив, що мушу дивитися? — спитав Санчо.
— Ти дуже помиляєшся, — відповів Дон-Кіхот. — Я ще не розривав одежі, не розкидав навкруги зброї, не бився головою об скелю й не робив багато такого, на що тобі слід було б подивитися.
— Тільки, ради бога, обережно, ваша милость, бо ви можете натрапити на таку скелю, що після першого ж удару всі ваші вигадки про спокути кінчаться. Я гадаю, що, коли ваша милость вважає за потрібне битися головою і без цього не може обійтися, можна було б задовольнитися, б'ючись головою об воду чи об щось м'яке, як от бавовна. Нарешті, це ж робиться не справді, а жартома.
——————
- ↑ Гіппогріф, Фронтіно — коні в рицарських романах, що наділялись особливим властивостями: швидкістю, розумом, людською мовою.
93
