гонебудь лиха і не хотів, щоб мене обвинувачували в крадіжці. Діавол, то — хитрюща штука, і під ногами у тебе іноді опиниться щось таке, на що спіткнешся, упадеш і сам не знаєш, чому та як.
— Отак самісінько кажу і я, — озвався Санчо, — я теж знайшов їх, а не підійшов і на постріл з рогатки. Де вони лежали, там лежать і тепер, вони мені потрібні, як той пес та ще й з балабончиками.
— Скажіть мені, чоловіче добрий, — попросив Дон-Кіхот, — чи не знаєте ви, хто хазяїн цих речей?
— Я знаю лише, — одповів козопас, — що з півроку тому, чи десь близько того, до чабанської халупи, милі за три звідси, підійшов юнак гарної будови і приємний на виду. Він їхав верхи на тім мулі, що тепер лежить тут здохлий, і в нього був той чемодан та сідельна подушка, які ви, кажете, знайшли й не доторкнулися до них. Він спитав нас, де в цих горах найвідлюдніше та найдикіше місце. Ми відповіли, що воно там, де ми тепер стоїмо, і то була правда, бо якби ви проїхали ще з півмилі, то може й не вибралися б уже звідти.
Почувши нашу відповідь, юнак повернув мула й попрямував, куди ми йому показали, а ми залишились сидіти, вражені його чепурною зовнішністю і дивуючись, чого він так поспішає до тих гір. Відтоді ми не бачили його, якщо не зважати, що за кілька днів по тому він вибіг на дорогу, якою йшов один наш пастух, і, не кажучи й слова, кинувся на нього, добре почастував стусанами, а тоді підбіг до ослиці, забрав увесь хліб та сир, що вона везла, і надзвичайно швидко знову втік у гори.
Коли ми довідались про це, дехто з козопасів подалися шукати його, і днів за два знайшли в найглухішім місці, в дуплі височенного, товстого дуба. Він дуже смирно вийшов до наших. Вбрання на нім було вже пошматоване, обличчя страшенно змінилося й було попечене сонцем так, що ми ледве впізнали його. Тільки з одежі, хоч і подертої, ми догадались, що це той, кого ми шукаємо.
Ми просили його, щоб, потребуючи підтримки, без якої не зможе обійтися, він сказав нам, де можна його знайти, а ми з великою охотою й зараз же допоможемо
82
