Ми об'їдемо цей горбок і, мабуть, зустрінемось із тим чоловіком, якому, безперечно, належить наша знахідка.
На це Санчо відповів:
— Краще було б не шукати, бо якщо ми його знайдемо і виявиться, що він справді хазяїн грошей, мені, безперечно, доведеться повернути їх. Краще, кажу, було б, не турбуючись даремне, переховувати гроші, поки їхній хазяїн якось сам з'явиться. А, мабуть, це буде тоді, коли я вже витрачу їх, а з голого — як із святого.
— Ти помиляєшся, Санчо, — сказав Дон-Кіхот, — бо з того часу, як ми догадуємось, кому належать ці гроші, ми повинні шукати його й повернути їх йому. А якщо ми не будемо його шукати, сама думка, що гроші належать комусь, робить нас винними так само, як і тоді, коли б ми знали цього напевне. Отже, друже мій, не журися, бо мені одразу полегшає, коли ми його знайдемо.
З цими словами він ударив шпорами Росінанта, а Санчо, через спритність сеньйора Хінеса де Пасамонте ішов пішки і навантажений. Об'їхавши частину гори, вони побачили тіло здохлого мула, осідланого й загнузданого, якого напівобгризли собаки та подзьобали круки, і остаточно переконалися, що якраз утікач був хазяїном здохлої тварини і знайденого чемодана.
Оглядаючи мула, вони почули посвист і з лівого боку побачили чималу черідку кіз, а слідом за козами на вершині гори з'явився й козопас стара вже людина. Дон-Кіхот гукнув на нього и попросив зійти до них. Старий, кричачи, спитав, хто провів їх до цих місць, куди ніколи або дуже рідко, ступає нога людська і де ходять лише кози й вовки та інші хижі тварини. Санчо відповів, що вони пояснять усе, коли той зійде до них. Пастух зійшов униз і, підійшовши до Дон-Кіхота, сказав:
— Закладаюся, що ви дивитеся на мула, що здохлий лежить у тім яру. Він валяється там уже з півроку. Скажіть, чи не зустрічали ви денебудь його хазяїна?
— Ми не зустрічали нікого, — відповів Дон-Кіхот, — але недалеко звідси знайшли сідельну подушку й чемодан.
— Знайшов їх і я, — мовив козопас, — та тільки не схотів підняти, навіть не наближався до них, бо боявся яко-
81
