шкою в чужих руках, як се з Донцовим і стало ся.
Донцов, як „представник Заґальної Української Ради,“ в Стокгольмі весною 1915-го року інформував шведську пресу, що наче-б то нема нїодної серіозної української полїтичної орґанїзації, яка-б домагала ся самостійности, і що Україна почуватиме себе щасливою, як що до Австрії приріже війна більший чи меньший кусок України.
З огляду на те, що Донцов, подаючи свої інформації, покликав ся на те, що він сам російський Українець, а заразом заступає й австрійських Українцїв, як „представник“ Загальної Української Ради,“ то для „Союза визволення України“ було важно установити, з чийого властиво припоручення Донцов так формулував бажання українського народу й чому властиво він, знаючи дуже добре наші самостійницькі постуляти, виступаючи часто з твердженнєм, що „він перший“ обоснував „самостійництво“ (плутаючи тут свою орієнтацію з самою цїлю), раптом так упав з тону?
„Союз визволення України,“ як представник змагань російських Українцїв, як відомо мав кілька місць в Загальній Українській Радї і одно місце в президії Ради, входячи туди з єдиною цїлю заманїфестувати спільність полїтичних українських змагань по обидва боки
