подїй ми виписали на свому прапорі: „Одна, єдина, нероздїльна, вільна, самостійна Україна від гір карпатських аж по кавказькі.“
Чи не захоплюємось ми?!
Чи не єсть сей ідеал наш однїєю з тих пишних, святих ілюзій, якими живе людськість, на які сподїваєть ся, та які розпливають ся зараз, скоро схочеш їх здїйснити?
Може наша пристрасна любов до України підказала нам думку безглуздну, безпідставну?
І чи можемо ми надїятись на симпатії широкого суспільства українського?
І, головне, чи здїйсненнє сього бажання буде хосенне для нашої нації?
Здебільшого, яко головний аргумент проти нашого права на національне інстуваннє, проти нашого права на самостійність державну — виставлять те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого. На сьому аргументї не спинятимемось через те, що помилковість його вже доведена нами попереду, теж і через те, що відсутність державно-історичної минувшини не може мати нїякого значіння для дужої, бадьорої нації, що відчула свою силу і хоче скористуватись своїм „правом сильного“. Для нас далеко важнїйший другий аргумент — се закид, що нація наша безсильна, некультурна й інертна. Хиба може, кажуть нам, темна незорґанїзована, розбита маса, неодушевлена нїякою ідеєю — творить історію при сучасних обставинах
