— Що за його підвалину править темна юрба, зіпсована милостинею та шалом щедробливо киданих їй ігрищ, а за оборонні мури правлять мечі й списи салдатчини, — додав Музоній.
Говорили потім за облудну позву, що її розпочав Доміціянів приятель Метій Гара, маючи на меті загарбати половину майна Полії Аргентарії, вдові по поетові Люціяні, засудженому на страту від Нерона.
Доміціян заприсягнувся, що його приятель візьме гору та спожиткує багату здобич з цієї справи, що вона незабаром розглядатиметься в преторському трибуналі.
— Знову Гельвідій… — скрикнула Фанія й змовкла раптом.
Стара Арія, нерухома в своєму, з поруччям, кріслі, випростана й сувора в жалібній своїй одежі та покритті, повільно ворушила своїми збляклими губами й, нанизуючи, немов, у сумних своїх думках щоразу новшу намистину на довгий разок споминів, шепотіла:
— Раз-у-раз те ж саме! раз-у-раз те ж саме!
До цих розмов, де зглуха, здавалося, клекотів погамований гнів та пристрасть, вплутувалися вибухи й гами дитячого сміху, що сягали сюди з садку. Малий Гельвідій гуляв у м'яча, що, з бренькотом звиваючи в повітрі своє обруччя, спадав у траву подібний на кшталт до золотого півмісяця.
