— Правду сказав ти, Артемідоре! — жвавіше, ніж звикле, потвердила Фанія. — Єврей цей — людина чеснотлива.
Враз бліді й завжди мовчазні Аріїни вуста відкрилися, і глибокий здушений голос вирвався їй з грудей, що зазнали, видимо, не одного тяжкого удару:
— З давніх-давен, з давніх-давен той самий гнів і та сама скорбота залягають у наших серцях!..
Ці слова, задля кожного чужого вуха таємничі, були, проте, зрозумілі задля присутніх, бо в сірих Музонієвих очах спалахнув майже юнацький вогник.
— Так, найгідніша, та ж сама боротьба, що її провадять лицарські та горді…
— Падаючи серед неї в половині свого шляху, немов колосся підтяте та зрубані дуби, — докінчила Фанія.
Про кого говорила, кого порівнювала до колосся та стятих дубів, раптом зблідла Міртала не знала, та зрозуміла добре, що тяжкі туги й криваві страти сповнювали минуле, а хто-зна, може й сучасне цього дому, що в ньому, без огляду на багатства, спокій та часту веселість, вчувалася іноді зависла в повітрі сльоза несплаканого смутку або зідхання нездійснених високих поривів.
Без найменшого остраху переступала тепер вона поріг преторової оселі. Знала вже добре цього римського можновладця, знала добре, який він на
