виклинали її брати, чи ж вільно їй було це робити? Що ж бо сказав би на це Менохім? що б сказала Сара, що її старший син загинув недавно на війні з едомітами? Що б сказав Сарин чоловік, похмурий Сімеон, що його наїжуваті й шорсткі брови насуплювалися зненависно на саме лише ім'я римлянина? Що сказав би на це Йонатан… колиб повернув і довідався, що його наречена відвідувала оселі тих, що він так криваво бився з ними на мурах обложеного Єрусалиму й що від їхньої мстивої руки він, втікаючи, тинявся тепер по африканських пустелях, мов звір на тропі? Бліда, вагаючись і катуючись межи двох протилежних почувань, звела вона замружені слізьми очі й уже мала відповести: „Не піду з тобою, пані!“, коли Артемідор доткнувся злегка її руки й сказав піввесело, півповажно:
— Іди, не бійся! Ми є люди й доброзичливо ставимося до всього, що є людське, звідки б воно не було з свого походження.
Забула за все. Затибря, Менохім, Сара, Сімеон, Йонатан перестали задля неї існувати. Не тільки слухняна, але й розпроменіла, набувши знову своїх жвавих та зграбних рухів, рушила вона за Фанією та Артемідором. З їхньої розмови довідалася незабаром, що має відвідати дім претора Риму, Гельвідія Пріска, найвизначнішого вельможця, що його ім'я з острахом згадувала часто людність затибрянського передмістя. Острах той походив, певне,
