— Та й справді, годі дивуватися чарівній Флавії, що зв'язок з ним не міг її задовольнити.
— І що задоволення цього вона шукає, як кажуть, у якихось дивацьких азіятських віруваннях і забобонах, — погордливо трохи всміхнулася жінка.
Чорні брови молодого художника затремтіли.
— Азія огортає нас звідусіль, гідна Фаніє! — відповів він похмуро, — і близький, може вже час, коли, як азіяти, припадатимемо чолами до ніг наших володарів, а сперед них, як сперед сартських царів, посіпачі носитимуть огонь, символ їхньої святости й постраху. Рабське упокорення й забобони — ото подарунки, що їх приносить нам звойований Схід…
— Звойований! та за яку ціну! — гірко прошепотіла Фанія.
Але Артемідор не міг довго вдаватися в тугу та поринати в похмурих думках. Адже вдача в нього була юнацька, бадьора, де смуток і гіркота танули хутко в щирому усміху.
— Азія, проте, — згукнув він весело, — теж присилає нам часом у подарунок цікаві й чарівні появи. В тій власне хвилині, як ти сюди надходила, гідна Фаніє, я розмовляв з якимсь єврейським дівчам, що має, слово чести, найкраще волосся й очі, що я тільки-йно бачив за свого життя. До того ж є вона…
Його погляд шукав Міртали, що, відійшовши на якийсь крок від розмовників, з цікавістю проте дослухалася до слів їхньої бесіди.
