Сторінка:Міртала.djvu/6

I

Під лагідною блакиттю, у зливі золотих сонячних блисків, зелений Еґерійський гай простеляв глибокі й нерухомі тіні на поля, звідкіля побожність до святого місця усунула ген далеко всі людські оселі та метушню. Вподвійні святе було для римлян це місце, бо в тінявих його глибинах попід розлогим гіллям віковічних буків, дубів та платанів зносилася сніговобіла статуя найулюбленішого з богів відвічного міста й точився струмок, дзюркотінням своїм розповідаючи століттям та поколінням про довгі, самотні розмови великого Нуми з ревне коханою та мудрою його Німфою. Колись, вісім століть тому, великий цар-праводавець у турботі за долю народу-дитини навідував цю самотню місцину й покрепивши на силах у затінку та тиші свої скалатані турботами груди, зводив до небесної блакиті свої очі, благаючи провіщань, надхнень і ради. Тоді з небесної блакиті спускалася пишно-велична, а втім ласкава, Еґерія, і довго потім, в гущавині буків, дубів та платанів, нишкнули повіви кохання й таємничі шепоти; чарівна надземнянка