Сторінка:Міртала.djvu/50

Сільвій і Вентурій уже відійшли, відійшли вже й шатно зодягнені пані, що, несито розглядаючи й купуючи її крам, споглядали на неї саму згорда й насмішкувато; але ж зате яким шановним та добрим здавався їй цей, старенький вже, чоловік, що часто проходжувався під затінком кружґанку, маючи округ себе гурток молоді, що з ними він розмовляв з такою поважністю та добротливістю, а ті слухали його з такою цікавістю та улюбленням! Його довга просива борода спадала на темну, в мальовничих фалдинах, тогу; півлисе відкрите чоло перетинали зморшки перебутих смутків; у вогнистих очах палав майже юнацький запал, а в устах позначалася лагідність серця, що вміє любити. Юнаки, що супроводили його, були зграбні й красно зодягнені, а проте поважні й сумирні; старенький чоловік навдивовижу пригадував їй Менохіма. Інші були рухи й риси, інша теж постать і одежа, а проте поміж них було щось спільне. Може, запал, може, страждання… Від одноплемінця, що продавав пахощі, вона довідалася, що чоловік цей був з отих, хто мав у римлян назву філософа, що називано його також стоїк, що на ім'я він звався Музоній Руф, а юнаки, що йшли услід його, були його учні. Вона цілком не знала ані того, що означали назви філософ та стоїк, ані чому саме властиво міг би повчати Музоній, але в ній зродилася непереможна цікавість, щоб почути його навчання, здобути науки тієї, що він її