Ця сторінка вичитана
дахах. Опрічно трохи на невеличкім підвищенні стояв Музоній. До його колін припав, тулячи своє обличчя в його одежі, стрункий юнак у білій туніці. Можна б сказати, що, вражений громом життьовим, припав він до ніг філософії, прагнучи від неї вигоїння та сили. Стоїк, посеред зшаленілих бур небесних і земних, одним-однісінький спокійний, чоло мав, проте, дуже бліде й очі виповнені безмежної жури. Зводячи повільним рухом горі обличчя й руки, покликнув:
— Світила небесні! чиж там понад вами немає нікого, хто б порвався жалем над бідолашною людськістю? Чи ж довго ще присвічуватимете ви таким жахним діянням?
З проразливим гуркотом ударив грім у Тиброві води й збуреними хвилями довго ще точився потужний гугіт…
