Сторінка:Міртала.djvu/319

Ця сторінка вичитана

опала. Друзям своїм, що були поблизу, він сказав стиха:

— Старого й дівчинку запровадьте до моєї оселі… Нехай не бачать…

Але та, що він за неї турбувався, дочула його шепіт і, вимкнувшись із любих їй обіймів, метнулася до Йонатана.

— Я з ним! — крикнула.

Пишне своє волосся, жовте від світла смолоскипів, вона відгортала обома долонями з обличчя, що по ньому плинули рясні сльози. Груди й руки просвічували їй з-за розшарпаного одіння мармуровою білиною. До темних людських постатей, що пригноблені й благальні, з шерехом притлумлених плачів тулилися по базару та по терасах будинків, простягла вона руки:

— З тобою, нещасливий народе мій, — я з тобою!..

Важкі рідкі дощові краплини почали падати й притемнювати світло смолоскипів. Зашумував вихор, і десь, близько вже, над Янікульським пригорком оглушливо загуркотів грім. З гуркотання, що поволі притихало, вирізнився гучний і владний, але десь у самій глибині грудей тремтячий, преторів голос:

— Ліктори! в'яжіть цього чоловіка!

Не промовивши ще він цих слів. як Міртала, мов сарна, скочила до впійманого та, обіймаючи його шию, впала йому на груди.