За світла смолоскипів колісниця його блискотіла пишнотою оздоб, еспанські коні виступали гордовито, а віжки їм тримав славетний маляр… Хто ж міг кепкувати з влади, багатства й слави? Не ці, запевне. що до них промовляв тепер Гельвідій.
Хто зна, чинетому він, переважно, й прибув сюди, щоб востаннє вдатися словами до римського народу. Небавом запевне вуста його стуляться навіки. Отже тепер серце йому спахувало… Спахувало воно жахом, обуренням і безмежним жалем. Смугляве й сміливе його обличчя в червоному світлі смолоскипів паленіло; з-під чорних насуплених брів очі вергали блискавки болю. Не був він, як Музоній, людина самотніх й глибоких роздумів, але чоловік дії й бою. Його голос, притлумлений спочатку довгим глухим громуванням, але потужний і навиклий до широких просторонів, розлягався базаром. Немов пошпурене каміння, спадали його слова на людські голови. Він був державний муж і патріот. Народові, що занімів і знерухомів, пригадав він за величну й вільну його бувальщину. Він запитував його з дошкульним поглумом: чи нічого вже ліпшого немає до роботи, як понапихувати свої черева, не виходити з горілки, тіпатися, як в пропасниці, з безглуздих байок та нападати на беззахисних людей?
На якусь хвилинку його мову знову поглинув шум вітру, садків і річки, та ж знову вибилася вона з-посеред них на цілий голос:
