коліс і тупотнява конячих ніг, а міст, що сполучав Авентін з Затибрям, заблискотів од смолоскипів, що в їхнім червонім світлі, швидше сказати, біг, ніж ішов довгий почет людей. Якийсь можновладець наїздив поквапно, оточений численним почетом. Хто? Навіщо?
— Ліктори! заклинаюся Геркулесом! Це ліктори! упереджують якусь багату колісницю! Коні — як орли! Якийсь патрицій стоїть на колісниці… другий тримає віжки! Оступіться! гетьте! з дороги! з дороги!
Низка зодягнених у білому лікторів, з сокирами в руках, біжачи, розштовхували натовп і торували шлях двоконній колісниці, оточеній силою піших людей, що з них певна кількість несла запалені смолоскипи. Перебігши у чвал мостом, почет цей вкоротив ходи на виповненому людською товчею ринкові. На колісниці дійсно стояло два чоловіки: один високий і дужий, огорнений у пишну білу, всипану золотими пальмами тогу, спирався рукою на берло з срібним орлом; другий, молодий і стрункий, з срібною пов'язю на чорному волоссі, тримав у білих руках шарлатні віжки. Обіч красуня візничого, причепившись до поруччя колісниці, в постаті птаха, що пориває до льоту, сиділо прегарне хлоп'я, з грецьким профілем і довгим, розмаяним по аметистовому хітоні волоссям.
— Претор! претор! — загуло в юрбі й, як стій, ущухло. Не зустрінули його наругою, як Музонія.
