Музоній відповів:
— Не розумієте мене й кепкуєте з мене, та я, проте, не кину говорити.
Він підійняв голоса:
— Яка ж бо є людська натура? Чи не наказує вона чоловікові добро чинити, а коли він нічого вже не може, то хоч добра бажати…
З натовпу, що аж вибухав сміхом, юнак із східніми рисами обличчя та в римському убранні, озвався голосно:
— Не така, Музоніє, натура людська, не така вона є, як ти гадаєш, і в цьому твоя помилка! Мудреця від юрби відокремлюють прірви, що їх не виповнять і століття!
Музоній, силкуючись прошити поглядом темряву й гурму, відповів:
— Я зачув душу, що мислить! Хтоб ти був-не-був, знай, що стоїк не відступає ані перед юрби поглумками, ані перед можновладців погрозами. Він не розказує мечем і не баламутить чудами. Сьогодні, отже, не досягну я нічого. Але прийдешність — моя. Я стою за засади.
— Стій собі, стій! — галасували, — це не вийме нам з горщика ані однісінької квасолинки. Сам собі стаєш за ворога, бо вже й мова мовиться, що одної красної днини цісар витурить тебе з Риму. А, може, зашморгнеться тобі мотуза за шию й поцупиться до в'язниці… Чи ж зарятують тебе під той час твої засади?
