— Іди спати, Музоніє! на добраніч тобі, малпо богів!
Він, дивлячись не на людей, але в далеку бурхливу просторінь, говорив:
— Людське суспільство існує лише дотримуючись справедливости, та загинуло б, коли б його члени напастували зобопільно своє життя й здоров'я…
Ті, що були навколо, починали вже, відай, бавитися не жартома.
— Послухаймо його! — розлягалися крики, — нехай патякає…
Вентурій тонким своїм голосом провадив:
— Ми й у власних головах маємо подостатком мудрости. Та й що покористаєш із примар твого хворого мозку?
Член шевського цеху, що заплутався випадково поміж гаптарів, зблизився до філософа та, заклавши руки за спину й зводячи очі на його обличчя, з пихою задоволеного з себе шевця промовив:
— Чому, Музоніє, ти такий блідий та ввесь у зморшках? Видно по тобі вже, що доля мусила тебе не одним здоровенним ляпанцем нагодувати. Отже, до чого надалися тобі вчені твої висновки?
— Надалися вони йому для того, — відповів хтось інший, — щоб обставав за осоружними цісареві й богам чужинцями…
