По хвилині з-під Германікової арки вихлюснуло море задиханих, збурених, злитих потом людей та, вкриваючи міст, стугоніло:
— За Тибр! За Тибр!
Одночасно просто мосту відчинилися настіж двері великого шинку, і назовні бухнуло з них яскравою загравою смолоскипів, що палахкотіли там, у його середині. В цьому світлі, мов рій бджолиний, вирувала й шумувала банда сирійських носіїв і галабурдників, що нарешті також ніби посунула походом назустріч натовпові, що якраз переходив мосту. Перед вели величезний, в зеленому вінкові Бабас та півгола, з розмаяним волоссям Хромія, обидва п'яні й посатанілі. Подібні, він до сатира, вона до бакханки, трималися вони за руки, танцюючи в такт музиці сирійських флейтисток, що в картатих сукнях і з блискучими тіярами на головах дмухали, надимаючи лиця, у флейти або, підносячи догори голі руки, цокотіли металевими ситрами (рід кастанетів). Сілас, що танцював у червоній блюзі довкола флейтисток, скидався віддаліки до рудого цапа ; беззуба Харопія, з опалою на плеча хусткою та сивим волоссям на зжовклому обличчі, стрибала також, розливаючи вино з червоного келиха. За ними юрмився великий тиск осатанілих постатей: руки плескали, голови, прикрашені зів'ялою зеленню, коливалися в п'яному шалі. Taberna meritoria вихлюпувала на світ потолоч, що зазвичай повно її було там. Тут уже не вжахалося бурі ані
