— Пріску мій! нехай цієї ж хвилини Горгонина голова перечарує мене на камінь, якщо я сьогодні не помщу твоєї смерти…
Всі говорили разом, підбадьорюючи один одного, молячись, кленучи одночасно…
Чи то ж Тиброве узріччя, що так жахно шумувало під цю хвилину, заюрмлено самими лише підлими й лютими людьми? Як пестливо, проте, й міцно притискували там до своїх грудей, бліді самі, чоловіки поперелякуваних своїх жінок і тремтячих дочок, що в свою чергу простягали руки до своїх улюблених. Немов прагнули хоча й згинути, але вкупі з ними. Були там приятелі, що стискували одно одне в обіймах, ніби хотіли захистити один одного перед небезпекою, й вороги, що під цю врочисту хвилину на знак згоди подавали собі обопільно руки. Також були такі, що гаряче, щиро благали за допомогу своїх домових Ларів, прирікаючи їм щедробливі пожертви. Ремесничі цехи, сполучені поспільністю праці, скупчувалися в щільні громади, а невільники та наймити, здавалося, тулилися під опікунчі крила своїх панів або патронів, що поблажливо зносили доторкання їхніх пліч до своїх рамен, а коли-не-коли озивалися навіть до них доброзичливим словом. Так у чому ж справа? Чому? Нараз хтось закричав:
— Заспокойтеся! дивіться! ондечки боги зсилають нам провіщення: з-над Капітолію знялися вгору круки…
