Сторінка:Міртала.djvu/299

Ця сторінка вичитана

силу статуй та повбивали силу людей. Тибр розполонився й вишвиргонув на місто великонну кількість сичливого й отруйного гаддя…

Було це, запевне, в наслідок борви, що подула знову, але на всіх головах з жаху настовпужилося волосся. Не вважаючи на спеку, зимний піт зрошував багато скронів. В далині, в далині зачулися пливкі звуки хорової протяглої пісні. Що це було? Напрямком, звідкіля, звикле, прибували з Остії наладовані кораблі, буркотливими й білою піною поплямованими хвилями Тибру, пливла під чорною хмарою важка, велика галера. Напнуте її вітрило, немов крилатий кістяк, линуло по сірій простороні; її облавки в два рядки обсідали люди, і їхні весла з розмірним плюскотом обпадали на воду. Веслярі, доближаючись до порту, співали, а протягла їхня пісня безмежною сумотою плинула серед буряної тиші. Та її враз заглушив і поглинув далекий ще гуркіт першого грому.

Посеред виднокругу лилілася вже лише вузенька смужечка блакиті; зрештою, пригаслі вже чорні й руді хмари, охоплювали, здавалося, світ двома велетенськими шкаралущами, що небавом мали з собою зіткнутися. Одна з них повітала другу далеким ще гуркотінням. Блискавки не бачив ніхто. Хтось, провісник якийсь, скрикнув, що це бувцілком не грім, але відгомін бубнів, що на стінах Марсового храму, як це вже не одного разу малося, загучали самі собою, віщуючи оцим якісь злигодні.