Зблизька за ними йшла Фанія й малий Гельвідій, що, зобачивши Мірталу, застрибав, з радісним окриком завис їй на шиї й почав щебетати за те: що так довго вона не приходила бавитися з ним; що не бачила ще його ластівки, зробленої з криці й срібла і яка, лише йно пустиш в повітря, літала, мов жива… мов жива… що недавно було йому дуже смутно, бо батько розмовляв з молодим цісарем так якось дивачно, так страшно… а мати, одійшовши в глиб дому, надаремно хотіла приховати сльози, та він їх побачив і зцілував із її обличчя; але тепер знову весело, весело йому дуже; усе, як зникле; зараз побіжить він за своєю ластівкою, і будуть її пускати собі з Мірталою в повітря, щоб літала високо, понад самшиди й мірти, ген, понад пальми, може…
Дійсно, усе в цьому будинкові було, як звичне, а лагідність, що прозирала з облич його мешканців, не дозволила б нікому здогадатися за те, що з ними було перед годиною й мало бути завтра. На сміливому й енергійному обличчі преторовому й сліду вже не стало того душевного збаламучення, що на нього ускаржувався він перед своїм учителем. Трохи далі, поблизу водограю, вигравав на сонці барвистими туніками гурток юнаків, і гомін розмови та жваві движки виповнювали садок життям і рухом. Сама лише Фанія була тиха й бліда; вона обперлась своєю головою; де в чорних косах тремтіли, мов кроплі крови, рубіни, на чоловіковім
