ними міг би зранити й сполохати її. Вибагливий артист, він хтів поволі розкошувати з чудової хвилини і, коли споглядав на молоденьке, чисте, вогником творчости обдароване дівча, в думках йому снувалися, несвідомо майже Платонові, маріння за чисту та високу любов душ. З-за широких віял пальм соняшний промінь спадав йому на чорне волосся й розіскрювався в срібній пов'язі. Він простягав руку до розквітлих довкола кущів та, зриваючи троянди, покладав їх на її голові, грудях, убранні.
— Слухай дівчинко! ніколи жадна жінка не промовила ще так до мого серця, як це ти вчинила. Нераз огортав мене шал бога кохання, але я миттю з несмаком одвертав уста від його спіненого келіха. Не знаходив у нього того, чого прагнув: душі чистої й надхненної, як твоя, Міртало!
Той самий промінь, що на його голові розіскрював срібну пов'язь, розжеврів рої іскор у гаптуванні спалого її накриття. Її рум'янець змагався з трояндами за пишноту; огнясте волосся пасмами золота розсипалось по її грудях і раменах. Похилився, поклав сплетений з троянд вінок на чудовому тому волоссі й повільно притягнув її до себе.
Але вона, під цю власне хвилю, нараз зблідла і, покірливо схиливши квітчану свою голову, спротивилася рукам, що її потягали.
— Піду вже я… — прошепотіла, — поганий мій сон повертає… — Він, схилившись над її головою,
