її сили, похилила вона сполум'яніле чоло й занурила його тут же близько його грудей у холодній гущавині фіялок. Та на тендітних її раменах сполягли дві білі долоні й повним пестощів рухом піднесли її з-над квітів. Темні, глибокі художникові очі виповнювалися п'янкою осолодою.
— Не схиляй обличчя до землі, — почав він стиха й повільно, — але дивися вгору, довкола й на мене… Який препишний світ! Чи ці гарячі блакиття не на те існують, щоб присвічувати людському щастю? Чи чудові оці троянди не є смолоскипи, що їх запалила природа для того, щоб палахкотіли вони на вівтарях кохання?
Рій метеликів із всипаними багрецем і золотом крилами зносився понад квітами; в самшидах і міртах співали птахи; водограй, журкочучи, сипав раз-у-раз на моріжок брильянтовим дощем…
— Причувайся водограєві, Міртало! в його співі чутно подзвеньк зуповних вина келіхів і шемріт пойнятих поцілунками вуст!..
Кутиком раю, що спав на землю, здавалося це місце, а притишена розмова, що точилася в ньому, — клаптиночкою ідилії, вплетеної в крики й плачі життьової трагедії. Над усенькі свої сили дві оці молоді й свіжі істоти видиралися з обіймів трагедії. Не хотіли страждань. Безмежне щастя, безхмарна ясність осміхалися до них з краси природи та з замилуваного стискання їхніх рук. Він, стоїків вихованець, далекий був од грубих захоплень, що
