пальм високо зелені свої парасольки, стелючи довкола оживну й холодну тінь. Вкриті квітчастими трояндами кущі й пухнаві килими фіялок виповнювали повітря п'янким пахом; поблизу, осипуючи брильянтовою росою троянди й фіялки, джуркотів водограй. Тут залягала цілковита самотність, і тишу перетинали лише шемроти водограю й дзвеньки двох голосів, що розмовляли. Чоловічий, кришталевий, співний голос говорив:
— Нарешті, побачив я тебе, Арахно моя! Де ж ти так довго барилася? Чому не прийшла, як я тебе покликав? Бурею віддихаю й тебе, як години, прагну.
Лежачи на фіялковому килимі, підперши голову долонею, він лагідним рухом пестив дівчинине, що сиділа коло нього, волосся й очима пив щасний рум'янець, що пробивався на її схудлому і, як пелюстки лілії, білому й тендітному обличчі.
— Давно, давно, давно не бачила я тебе, лицарю мій, — почала вона. — Брат мій, з дитинства ще заручений зі мною, хоче забрати мене з Риму, назавжди… Усі мої цілували обридлого меча, а сьогодні плачуть, стогнуть і дуже лякаються… Та зараз мені здається, що то був лише тяжкий сон… Споконвічний збудив мене, й оце знову я з тобою й дивлюся на тебе… Артемідоре!
В очах їй повно було сліз. Знудьговане її кохання виявлялося простосердно й пристрасно в погляді, усміхові, слові. В зворушенні, що було понад
