— Завжди те саме! Завжди те саме!
Клієнти й приятелі дому, порозсипавшися поміж дерев, на дворі, стиха й сумовито розмовляли проміж себе; гурток юнаків у різнокольорових туніках, посідавши побіля одної із стін залі, слухав з перебіжними на обличчях усмішками плавкої, притихлої Ювеналової мови, що з саркастичним виразом на вустах і трагічним пломінчиком в очах давав волю своєму сатиричному надхненню, й у словах, що від них віяло гіркотою та погрозою, висміював Доміціяна, надвірних, легковажних жінок та безглузду набрідь.
Гельвідій підійшов до Музонія. Знати було, як сіпалось, мов морозом всипане, його загартоване й потужне тіло.
— Учителю, — озвався він, — якщо в кайданах я ще вільний, то завдячую цьому науці стоїків. Ціле століття минуло з часу, як ви, за нечуваних утисків і переслідувань, стали за порадників та розважників чесних і незалежних людей. Живемо, керуючись з ваших вказівок, вмираємо, від вас утішені. Сьогодні, Музоніє, угледів і я зблизька свій сутужний час. Маю тут на землі великі прихилля, що їх невзабарі доведеться мені облишити. Батьківщина… друзі, дружина… дитина… О вчителю! душа моя збентежена! Візьми й прибуркай її духом філософії, щоб могла вона зберегти спокій мудреця й витривалість громадянина.
