з вхідного двору йому заступила шлях громада ошатних жінок і чоловіків. Передувала нею напахощена, жвава, вся в квітах, мереживах і клейнодах Кая Марція. Вона тримала за руку молоденького хлопчика з красивим, тендітним, змореним обличчям та з золотою кулькою, що висіла йому біля шиї на коштовному ланцюжкові. Спіткавшися віч-у-віч з Доміціяном, римська вітролетка розсипала до ніг цісарського сина пучок триманих в руці крокусів і лілій, а сама з витворною вихільністю, спохиляючись на квітках навколішки та зводячи до неба красиві очі, скрикнула:
— Дякую тобі, о Юноно, що намість золотого серця з найкращим моїм смарагдом, що я його дала в даровизну твоєму храмові, прихилилася ти до мого прохання. Здавна вже, соняшний Доміціяне, прагнула я споглянути зблизька на сяйво твого обличчя. Побачила твої ноші біля преторського порога, й боги надхнули мене, щоб сьогодні власне вгамувала я свою спрагу. Хай же будеш обожуваний ти, о несмертельний! і заподій мені ласку, що за неї я тебе благатиму. Оце ось син мій, Гортензій, дитинка, що їй не знято ще з шиї 3олотої кульки…
В почеті озвалися тихі хіхікання.
— Котрий же це з-поміж чотирьох її чоловіків зашив їй на спогад оцього Ганімедка?
— Що вона хоче, щоб зробив ти з цим хлоп'ям, божистий Доміціяне?
