Із свого з поруччям крісла звільна підвелася Арія й, станувши в чорних окриттях, випростована, на підніжку, що являв її високий зріст за ще вищий, вона простягла до Доміціяна руку. Голосом таким, що його почули навіть ті, що стояли віддаліки, промовила:
— Змерлі вітають тебе, цісарський сину!
Вона сама виглядала так, немов прибула з країни тіней. За її з'яви щось на взірець забобонного сполоху закаламутило розширені зіниці та замкнуло тремтячі злістю Доміціянові вуста. Трагедією подихнуло від цієї жінки, що її запалі очі палахкотіли з-під сивих насуплених брів, як погребні смолоскипи.
— Змерлі вітають тебе через мене, цісарський сину! — промовила вдруге. — Ти добре знаєш, хто є та, що зараз промовляє до тебе. Коли ти був дитина, няньки лякали тебе, певне, історією мого роду. Чи бачиш ти поза мною гекатомбу, знесену з крови й кости найдорожчих мені людей отими, що ти їх насмілився уславляти в моєму домі?
Похмурі риси її обличчя тіпнулися, таж вмить прогорнула вона блідими руками на своїх грудях чорні свої накриття й скрикнула:
— Не плакатиму перед тебе, молодий цісаре. Не вчиню тобі втіхи, щоб ти міг задивлятися на сльози гідної римської матрони. Але з верхівлі моїх скорбот скажу тобі, щоб ти залишив цей дім, що йому твоя присутність стає за глум і образу. Не
