Гельвідій з щораз блідшим обличчям і зшиленими устами витерплював метані на нього образи. Значно, він постановив мовчати. Адже не раз закидували йому, й він сам собі закидав, зайву загонистість. Отже, мовчав, але мовчанка була, відай, йому за таку муку, що він поволі звів запитливий, благальний погляд на Музонієве обличчя, ніби привертався по допомогу чи пораду до представника високих ідей людськости. Стоїк, окритий у плащі, затопив навзаєм свій огневий погляд у його обличчі, і, коли Доміціян перестав говорити, великою притихлою залою розлігся такий само голосний, як і його, Музоніїв голос, що бренів немов звитяжним усміхом. Дивлячись на Гельвідія, стоїк говорив:
— Якщо тобі скажуть: „Закую тебе в кайдани!“, а ти шануєш лише чесноту, то відповідай: „Закуй мене, і в твоїх кайданах я все ж позостану вільний“.
Останні слова поринули в галасливому гомоні, що знявся серед двірського почету. Очі запалали, вуста вибухли з'ядливим сміхом, пальці витягалися, показуючи на філософа, що без тіні непокою поводив скорше жалісливим, ніж погордливим, поглядом по людях, що його ображали й загрожували. Раптом усі змовкли, всі очі затопилися в одному пункті, в одній, швидше б сказати, чорній лінії, що зарисувалася на тлі золотого вогнища над домовими боговищами, що обстали його вінцем.
