постави. Ніби в покірливому очікуванні на відповідь, він склав на грудях руки й похилив голову. Не чекав на неї довго.
З насупленими дугами чорних брів, спокійний проте, Гельвідій сказав удруге:
— Вирок цей, Доміціяне, виголосять моїми вустами закони нашої батьківщини й справедливости.
Потичка цих двох залізної волі людей мусила викликати гострий і грізний відгук; видав його спочатку двірський почет, що немов вихор завихрував. Збрязнула криця. Піднесений, ледачий Стелів голос виразно задеклямував вірша з Одісеї:
— „Чекаючи на твій розказ, заховуємо мовчанку“. Хтось енерґійніш підхопив:
„Як так бере до серця й розумом міркує,
Нехай його під бурю ніщо не врятує“.
Інший ще хтось глузливо засміявся й кинув одне слово:
— Навіжений!
Але й сам Доміціян мав тепер вигляд цілком інакший, ніж попереду. Кривавий темний рум'янець обілляв йому не лише чоло й лиця, але спустився на оголену шию й забарвив бліду руку, що в гордому порухові простягалася з-поміж фалдин хламіди, поспинаних чепрагою з веселковим сіяком. Та сіяк іскрився менш, ніж його зіниці, груди движіли йому з клекотіння збуреної крови; з шаленої
