У почеті зашемтіли тихенькі смішки.
— Заклинаюся Ґорґониною головою! На саме це запитання можна камінем скаменіти! Цісарський син питає за свою провину у того, що йому увіч та увісні верзеться ще за передцісарскі, республіканські часи!
Префект преторіянців, хоробрий вояка і промітний надвірний, майже голосно сказав:
— Поспитаємо за цю провину у філософа Музонія… Так же бо розчулено оповідав він нещодавно за колишніх диктаторів, що до рук народу складали свій уряд, лише йно любий цей нарід прагнув їм його видерти!
Доміціян провадив далі:
— Я ще молодий і знаю, яка ще личить скромність малим моїм заслугам. Скромно отже та з синівським пошанівком приходжу я до тебе, окрасо Риму, а ти відмовляєш мені в моєму проханні!
З одностайним раз-у-раз приязним спокоєм Гельвідій відповів:
— Коли б, Доміціяне, твоє жадання було слушне, я виконав би його охоче; але, вимагаючи зламання закону й справедливости від того, хто повинен бути за її чатівника, ти вимагаєш речі гидосвітної однаковісінько богам і людям…
Доміціян зніс звільна руки, що вистромлювалися білі й голі з-під багряних згортків хламіди, і вигукнув розжаленим голосом:
