хламіда. Вкрите хворобливою блідотою його обличчя було двоїсте. Як просто на нього дивитися, мало красиві й лагідні риси, збоку ж нагадували хижого птаха. Голова йому вже напівзлисіла, постава була скромна й на тонких устах грала улеслива ухмилка.
Сміливе преторове обличчя здавалося злитим із бронзи, такі нерухомі були енерґійні його риси під ту хвилину, коли вітав він свого гостя, що за його прибуття вже зранку завідомлено його через двірського гінця.
— Вітаю тебе, Доміціяне! Чим звелиш собі служити, гідний мій госте?
Фанія підвелась із сидіння та, не випускаючи з долоні синової руки, привітно вклонилася гостеві. По тому хутко сіла знову, спокійна, й тільки з легкого тремтіння руки, що вона тримала на шарлатній туніці малого сина, можна було здогадатися за її, чудово затаєне, зворушення.
Зі скромно спущеними повіками й улесливою ухмилкою на вустах Доміціян показав движком на Меція Кара, що стояв тутечки ж, за ним, і лагідним, притишеним голосом відповів:
— Якщо зазволиш, хвальний Гельвідіє, зробити ласку обдарувати своїм поглядом оцього ось мого приятеля, то легко доміркуєшся за причину, що спровадила мене до тебе. Я прибув, щоб особисто прохати тебе за ласкавий для нього вирок у розпочатій ним справі супроти Полії Аргентарії, удови
