подібний до Менохіма! А він? Він також є там певно… Обстане за нею та за її людом… Побачить його! Чи тож? вона побачить його? сьогодні! зараз! О! сонце щастя, що пробиваєшся з похмурої ночі! Не бачила його вже так давно! Може, знову, як колись, чудовий його голос забренить в її вухах. Може, як колись, візьме її за руку й поведе в зелену глибочінь саду або ходитиме з нею від картини до картини, від статуї до статуї, як добрий янгол у промінястій державі мистецтва. Пекло полишала рай був перед неї. Тремтіла під білим накриттям, що по ньому іскрилося срібне гаптування… Летіла, а за нею летів, на крилі білого накриття, рій срібних іскор.
Перед дверима преторового будинку зупинилася. Несподівано для неї панували там товча та метушня. Кількадесять дужих, чорношкірих, прикрашених золотими оздобами нумідійців стояло там, мов статуї, в понурій нерухомості, тримаючи на раменах ноші, подібні до малих, повизолочуваних, оздоблених у слоневу кість і шарлат будиночків. Навколо ношів сила челяді різних ступенів і призначень, у білій вишиваній золотом одіжі, вмалювала собі часу ледачого очікування гомінкими розмовами та випадковими розвагами. Інкотрі, посідавши на хіднику, гуляли в кидання монет, що на одному боці мали голову панівного цісаря, а по другому — кораблевий перед: „Голова, чи корабель?“ — розлягалися вигуки, і монети з металевим
