Вона була близько вершечка Авентінського пригорку, де поблизу Юнонового храму, виблискуючи кришталевими вікнами горішнього поверху й оточений сніговобілою колонадою, стояв преторів будинок.
Не без труднощів збула вона свою дорогу, бо веселі, підпилі громадки, що волочилися вулицями, затримували її й зачіпали грубіянськими рухами й словами. Однак їй, що мовчазно й похапцем усувалася всім з дороги, ніхто не заподіяв нічого лихого. До того ж молоденька її голівка й зґрабна постать були вкриті від спеки й натовпу білим лянним накриттям, що іноді зодягали його єврейські жінки. Сполоху, зрештою, не відчувала жадного. Думки її розважали — гадали за щось інше, ніж за небезпеку, що могла б її звідкибудь спіткати. В голові їй безнастанно шумували вирази, що од самісінького спозарання оббивалися об її вуха: „Куди вдатися по оборону й порятунок? Що робити?“ Ніхто не знав, але вона знала. По оборону й порятунок ішла вона до цих можновладних, добрих, мудрих… Хіба ж вони самі не терплять також? Скільки ж то разів бачила вона блідоту болю й гніву, що поймали преторове обличчя? Скільки ж то разів з Фаніїних очей на лоб маленького сина, за її присутности, ронилися сльози! Музоній, так якось неокреслено, але ж так дивно
