— На море! на море! — скрикнув він нарешті, — на нове туляння та злидні… але іншого порятунку немає!
Юст встав і випростався.
— Ні! — відповів рішуче; я не піду з дому цього — сам.
— Як це? за таких грізних обставин хочеш вимкнути з собою дівчинку?
— Хочу її забрати звідціля як свою дружину.
Надаремні були довгі Юстові вмовляння.
— Згинеш, — казав.
— Поспіль з нею! — похмуро й тихо відповів Йонатан.
— Іди до човна!
— А вона?
— Неможливо!
— Отже… Юсте, радиш мені, щоб я залишив її у римлянинових обіймах?
Засміявся довго, гірко.
Юст заламав руки, швидко збіг із сходів і в долішній кімнаті кілька разів закричав:
— Міртало! Міртало!
Хотів запевно говорити з нею; хотів благати її, щоб краплинкою спокою загоїла шал безщасного, щоб свої прохання прилучила до його намовлень. Одчиняючи вузькі двері, що провадили на вулицю, він ще погукав:
— Міртало! Міртало!
Надаремне. Та, що він її кликав, була далеко.
