та… мов гадюка, окрита золотим линовищем, підвелася на повітання едомського свого коханця, я не бачив її… не бачив її… перед очима стояла мені моя… й простягала руки до свого римлянина… Крикнув тоді… груди повні були стогонів і прокльонів… Юсте… джерело мого вчинку било не з любови до батьківщини, але ж до — жінки!
Він ридма ридав, палке обличчя ховав у долоні, що з-під них текли рясні сльози, нім підігнулися під ним коліна і чолом майже землі дотикаючи, прудко зашепотів:
— Хилкий є чоловік, зроджений від жінки… пробач, Юдеє! не гаси, споконвічний, огнистого стовпа, що за ним я йшов до цього часу кривавим моїм шляхом!
Смутно й поблажливо слухав Юст приятелевих визнань, аж в очах йому не заблисла святоблива іскра. Йонатанова душа розгорнулася перед ним навстяж; бачив у ній розпач і сором, викликаний йно тим, що одну лише хвилинку діяв він під впливом особистих почувань та жадань. Лагідно поклав він долоню на низько схиленій його голові й почав тихенько говорити. Говорив, що збув цілу ніч на приготуваннях до втечі того, кого вже сьогодні можуть спіймати; що в пристані стоїть човен, готовий до відплиття на Остію, де друзі, за все попереджені, приймуть його й негайно ж улаштують на першім кораблі, що відпливатиме з морського порту…
