— Хилкий є чоловік, зроджений від жінки…
Потім я, не змінюючи постави, почав прудко говорити:
— Як же я мав казати їм, що я зробив це із зненависти до ворога, коли вуста мої розтулило кохання до жінки? Чи ж мав я по-падлюцькому брехати або відслонювати перед ними таємниці свого занепаду? Коли я повертав сюди, то за пізнього вечірнього часу бачив дівчину, що йшла обіч римлянина й провадила з ним тиху розмову… В домі нашого батька побачив я її, і, мов у небесній блакиті, поринули в ній мої очі, але ж почув відразу, Юсте, пах Едому, що дхнув од неї. Голубині свої очі відвертала вона від мене й думала… про того… Коли тримав її руку, виривалася й думала про того!.. В Моаде-Ель не зблизилася до мене, як інші, але стояла здалеку, бліда з жаху… Гидує вона, Юсте, болячкою нашого безголов'я й думкою своєю буяє в проклятих розкошах Риму. Залишивши Моаде-Ель, цілісіньку ніч не змруживши ока, дивився я в небо, питаючи споконвічного за загадку своїх мук… З сирійських шинків тихим повітрям летіло до мене повсякчас-годину Беренічине ім'я… О отруйнице!.. до світанку був я вже за Тибром. Не йшов сам. Ніс мене якийсь дух. Не знав, що вчиню. В голові моїй не було нічого, крім шуму, що гримотів безнастанно: горе! Я не думав за Юдею, не думав за знищену славу споконвічного… Думав за ту, мою… чудову… не мою… Коли
