підозрілість, затруюючи їхній мозок димом містичних марінь.
— Скликати всіх старших громади! Нарадитися! До кого вдатися по оборону й порятунок? Як відвернути цісарів і римлян гнів? Що робити?
З цими скрикуваннями й запитами вони облишили комірчину, так ніби вже в цій хвилі гонила їх смертна коса; поспішаючись, тупцювалися один одному по п'ятах. Менохім поплентався за ними; Арон, підпираючись на сукуватого кия, вийшов останній. Юст і Йонатан залишилися наодинці. Секретар Агріпин схопив приятелеві руки й закидав його питаннями.
— Чужі народи, Йонатане, мають визначних мужів, що кидають часом великі слова. Котрийсь із них сказав: „Любов до батьківщини є так надмірна, що міряємо її не реченцем нашого буття, а пеклуванням за її життя“. Вона саме й тебе упоїла! Унесений нею, ти не міряв її довжиною свого життя й життя своїх поблизьких.
— Йонатан слухав з одверненим обличчям, аж з поривчастим рухом скрикнув:
— Облиш, Юсте! не збільшуй мого сорому! по перший ото раз зрадив я святої справи! Пробач мені, Юдеє! поперше склав я уклін божищеві власних пристрастей!
Він притискався чолом до стіни, до крови пригризав бліді вуста, тихо й понуро з гнітючою покорою шепотів:
