ходить суцільною лавою. Нехай так, як гидкий та погорджуваний павук, розсновує він скрізь своє прядиво, щоб мав за що зачепитися в оцьому королівському палаці, що його споконвічний побудував задля всеньких народів — дужих і слабих.
— Нехай же так станеться! — урочистим хором відповіли присутні, і тиха врочистість оповинула всі ці змордовані й пекучі обличчя, бо старечі слова поставили їх перед лицем довгої, важкої, кривавої будучини.
Але Арон мав де про що ще сказати. Він був дуже старий і пам'ятав багато, пам'ятав нещасливий день, коли з цісаревого Клавдієвого наказу вигнано з Риму всіх осілих у ньому євреїв. Оповідав за всенькі злидні й розпачі скрутних отих часів. Хто ж відгадає комашиний розпач, коли тяжке колесо воза перебіжить через її комашинник, розруйнує його й порозганяє світами дрібний народець на всі чотири вітри? Ніхто не зважить тих тягарів і смутків, що їх понесе з собою й людський комашинник, вистрашений із свого сельбища в широкі світи…
Бути може, що під важкими завивалами полізло їм догори на головах волосся. В часі Аронового оповідання рухи їм робилися безладні, коліна й руки тремтіли, слова плуталися на зблідлих устах. Острах зачинав уже пройматися до крови тих, що в їхні серця нещастя й кривда лили зненависть і
