в тісному стінні хатини розлігся знову ніби військовий наказ.
Присутні спочатку правцем стали, потім оступилися назад. Зневажити цього лицаря й мученика не хтів і не насмілювався ніхто. Деякі засоромлено похилили голови; інші ремиґали ще свій гнів у буркотливих устах. Відвернувшись обличчям до стіни, Горій плакав; Менохім, скарючений десь у кутку, змученим і повним турботи поглядом дивився на двох друзів, що їхні приховані в затінку постаті зливалися в одну. Серед чорного, як ніч, заросту білі Йонатанові зуби блищали ще згрізна.
Напруго, посеред хвилевої тиші, з одного кутка хатини озвався старезний, лагідний та благальний голос: — Призвольтеся, брати, щоб найбідніший і найблагіший з вас, таж віком найстарший, вдався до вас із словами.
Так ото вимовив Арон, вельми старий дідусь блідої й сумної Елі, наймилішої Мірталиної подруги. Нещодавно він розносив по місту вироблювані на Горієвій фабриці перфуми й разом з Мірталою зупинявся з своїм крамом у Цестієвому кружґанку. Тепер, однак, тяжка неміч восковою жовтизною злила йому здрібніле, страдницьке, облямоване білим, як сніг, заростом обличчя. Він не мав уже сили потягати на голові завивала; сніжисте волосся спадало йому з-під ярмулки на худорляву шию й позморщуване чоло. Окрай його колін стояв сучкуватий кий, що на ньому, склавши дрібні,
