Сторінка:Міртала.djvu/255

Цю сторінку схвалено

— Я чув на власні вуха, — кричав Сімеон, — як він казав, що в грецьких і римських науках мається чимало великих правд і що зле робимо, відсахаючись од них…

— Правду, може, казав… — несміливо встряв у розмову хтось із молодших.

Зчинилася сварка. В розпалі й вереску її виразно позначилося дві течії, що плинули в цьому морі безталання. Одна з них плинула безмежною зненавистю, друга — великим смутком, що не гасив, втім, смолоскипу розуму.

— Я — шамаїст і пишаюся з цього! — кричав Сімеон. — Я — шамаїст, що оскаженів супроти чужих народів і що для нього всеньке грецьке й римське є за собаче падло, що зогиджує сад — виноград божий. Я схиляюся перед тими з-поміж наших мудреців, що в Ябуе проголошують: „З кожної літери витягти кіш приписів і з тих приписів створити мур, щоб він відгородив Ізраеля від інших народів“.

У Горія в запалі сварки зсунулося на потилицю завивало, і рудяві кучері опадали з-під нього на спітніле чоло. Він глузливо сміявся, що кепсько припадало до лагідного його обличчя й яснозорих його очей.

— Завдяки нашим мудрецям, — казав він, — що день-у-день, ніч-у-ніч роздумовують над тим, що наректи задля нас чистим, а що нечистим, чужі народи, що з нас глузують, мають рацію, кажучи, що небавом ми забажаємо почистити навіть