на їхні голови може лягти за нього сувора відповідальність і кара.
Йонатан мовчав, як могила. Гордість і запал, що раніш, звикле, позначалися на його обличчі, заникли тепер у виразі глибокого упокорення. Найменш проникливе око й то могло б вичитати на цьому обличчі почуття сорому, що допікало й гнітило його. Ті, що зверталися до нього з безліччю запитань, не насмілювалися, однак, дотяти його жадним образливим словом або порухом. Бо чи ж не був він за одного з якнайзавзятіших оборонців їхньої батьківщини й божниці, чи не був за товариша Іванові з Гішалі, мученикові за святу справу? Але, охоплені жахом, розлютовані їхні груди кликотіли з гніву. Похнюпий Сімеон, витикаючи рукою в Юстів бік та вказуючи на його римську одіж, крикнув:
— Це зрадник! Якщо ми хочемо, щоб бог над нами змилосердився, проженімо з-посеред нас тих, що приоздобилися в едомську шкіру. Геть із згромадження вірних!
Юст спочатку зблід, а потім зашарівся багрецем. Та не мав він часу й відповісти, бо межи нього й Сімеона кинувся Горій. Біле обличчя гілелистове полум'яніло рум'янцем обурення.
— За яку провину, — скрикнув він, — зневажаєш ти цього юнака, що не одного разу ставав уже нам у послузі своєю порадою й допомогою, а вчора заслонив перед ворогом лицаря Сіону?
