у майбутнє світу задивлені, чола наші на громи й хвилі виставляючи, обстаньмо при своїх засадах!..
Серед далешніх гуків, що немов таранами били з ринків і вулиць у пекуче повітря, Музонієві слова грали дійсно небесною музикою в тихому й холоднавому портику, цілющим бальзамом лилися, здавалося, на земні гамори й шалі. Молоденький Ювенал підніс до своїх уст, звідки зник саркастичний і гіркий усміх, край плаща улюбленого вчителя; глибокі й страдницькі Епіктетові очі заясніли блисками надхнення; Тацій, з задумливими очима й енерґійними рисами обличчя, скрикнув:
— Ходімо, вчителю, на форум, щоб на власні очі побачити те, про що казав нам отой переходень!
Але до їхньої громадки зближався похапливо молодий, стрункий юнак у білій туніці й срібній пов'язі на чорному волоссі. Це був Артемідор. У глибокій пошані схилився він перед Музонієм, а перевесників скинув приязним поглядом.
— Гельвідій та Фанія прохають тебе, вчителю, — промовив він, — щоб ти якнайшвидше завітав до їхнього дому, де, ще й година не сплине, вони відбуватимуть Доміціянову, цісарського сина, гостину.
Стоїкові очі заблисли, як у лицаря, покликаного до герцю; проте небавом на високому його чолі тіпнулися й поглибшали зморшки. Знісши трохи руки, він затопивсь поглядом десь високо.
— Доміціян у домівці Тразеєвої дочки… віч-на-віч з Гельвідієм…
