юнацький голос, що проте бренів іронією та запальною гіркотою:
— Хто б не був той переходень, що до нас озвався, він сказав правду. Розглянься бо ж, Музоніє: під той час, як ми в холоднавій цій тиші п'ємо поспіль з тобою небесного напою філософії, довкола нас буяють звірячі шалі, люд обжирається, обпивається, гуляє й вітає окликами тих, що обертають його в черідку свиней і вовків. Гіркота й обурення опанували мої думки й ож питаю тебе, вчителю: чому такий вузький і відлюдний є той шлях, що ним ми йдемо за тобою?
Музоній зглянув лагідними очима по юнаковім, що завагався, обличчю, і голосом, що в ньому вчувалася спокійно всміхнена душа, відповів:
— Є він, Ювенале, отой шлях наш — високий і невмирущий. Знятий гнівом на злочини й глупоти людські, знай за те, що людський рід на нас не кінчиться і що його поступу вік цей не затамує. З-під небесної ясности й тиші философія сіє свою правду в незвичайні, прикмітні душі, що поволі й з труднощами розносять її по просторонях і часах. Ми, її жерці та провісники, маємо її розпросторити. До нас бо треба застосовувати вірша Енеєвого: „Нехай ніхто сльозами наших могил не скропляє, бо живемо довічно, з душі до душі літаючи“. Коли кликотять пристрасті, гнобить насилля, шаліє глупота, не втікаймо з шерегів поборників правди й добра, але, як на скелі високій та несмертельній знесені,
