— Жебрачий міст! жебрачий міст! — з-за плеча промовцеві перебила йому стогонливо мову учісана парфумникова голова, — візьміть на увагу в просвітлих ваших розумах саме ось це!
— Заклинаюся Кастором! — скрикнув високий і худий Mercenarius, — коли наші господарі пообсідають на жебрачому мості, то наші діти ми тоді муситимемо хіба до Тибру повкидати!..
— Якщо не поз'їдають їх раніш євреї на своїх шабашових вечерях!
Останні ці слова промовив чоловік, що до цього часу мовчазно прислуховувався до всеньких мов і розмов. Він стояв біля ростри, громадської казальниці, спершись плечима на котромусь з корабельних передків, що з них складався високий її підніжок. Зодягнений у багату одіж, він мав на темному своєму обличчі вираз облудности, зухвальства та злосливости, властивий невільникам великопанських родин, що виконують коло своїх панів обов'язки керівничих будинку, улесників, таємних агентів до сумнівних і часто небезпечних справ. У ньому розпізнано улюбленого невільника, керівничого будинку, лабузника й таємного Цестієвого, колишнього ватажка римського війська в Юдеї й чоловіка чарівної Флавії, уповноваженого.
Як оком змигнути, зацікавлення натовпове облишило Сільвія й звернулося до найстаршого челядинця великого пана. Навколо нього було ще кілька людей, що також разом або по черзі
