що за білий і красивий, що за завзятий був син моєї Сервілії… дитина! Я нежонатий… Служачи Римові, не мав часу змостити собі кубелечка… Мав узяти за сина Пріска… Сестру мав єдину… цю… Сервілію… порядну й добрячу жінку, що тими часами, як я перебував у Римі, годувала мене найкращою квасолею, доводила до пуття мою одіж та разом зі мною згадувала за наших батьків… З жалю за сином швидко пішла вона до країни тіней… Нехай Педаній потвердить…
Педаній не потверджував. Величезним кулаком витирав він зрошені слізьми очі. Пуденціїв голос, що ставав раз-у-раз жалісніший, і грубі риси його обличчя, що скривлялися вже до плачу, розчулили вразливу громаду слухачів.
— Бувши я намість Сервілії, — притуляючи до грудей підлітка зі скривавленим вухом та показуючи білі зуби, згукнула Бальбія, — то я доти б шукала його поміж євреїв, доки б нарешті не знайшла, не виколола б йому очей, не утяла йому язика, не видряпала б пазурями йому серця!
— А коли б, Бальбіє, ти була намісто матері того єврея, що його Педаній, крутячи за стегно в повітрі, ніс Титові, що б ти тоді заподіяла? — гучним голосом поспитав чоловік у кереї.
Ніхто на нього не звернув уваги. Натовп, що слухав сотникових оповідань, шумував.
— Як це! — найголосніше за всіх кричав гаптар Сільвій — і жадний з вас не помстився за
