Сторінка:Міртала.djvu/237

розповім. Стоїмо насупроти їхнього війська, очікуючи на гасло до бою. Зрухнутися не вільно… Нехай Педаній потвердить, що це за мука не мати права поворухнутися без наказу та безчинно слухати зухвалих їхніх викликів та кепкувань… Викликали на герць і кепкували… кепкували з нас, що так уже довго наглядаємо на їхнє місто, а нічого вдіяти не можемо… Враз один з них, отой, що ми бачили його завжди обіч їхнього ватажка, Івана з Гішалі, виступає наперед. Високий, худорлявий, чорний, на всю навіжену губу обкладає він наше військо лайкою та градом образливих виразів і викликає на герць… гукає: „Хай котрийсь із ваших вояків стане зі мною до герцю… Йди, йди, римлянине! зітнися груди з грудьми з євреєм… нехай я своїми руками хоча одного з вас притулю до свого серця!“ Нехай Педаній потвердить, що він отак покликав. Слухаю, лютую, але стою, наче прикипів до місця. Послух! Нікому без наказу не вільно й з місця зрухнутися! Менш витриманий та слухняний був Пріск, молоденький син сестри моєї, Сервілії… Ще й року не минуло відтоді, як вдягли йому дорослу тогу… Небавом по тому став за вояка… дитина! Нехай Педаній потвердить! Вискочив він з лави… не витримав… зірвався… летить на єврея… доскочили один одного, схопилися, билися недовго… Мій Пріск упав скривавлений прошитий наскрізь єврейським мечем… Нехай Педаній потвердить,