сміялися. З сотникового обличчя знати було, що він почав оповідати щось кумедне. Всі нашарошили вуха. Коли б хтонебудь був тут менш захоплений сотниковим оповіданням, він спостеріг би, що чоло високого, зодягненого в керею чоловіка вкрилося кривавим рум'янцем, а в темних очах блищали йому сльози.
— Кажу вам, — провадив Педаній, — що самі боги побралися б у боки зі сміху на це видовисько! Було це так: Тит озвався до нас словами… святе тремтіння охопило наші тіла й душі… Фульміната летить їм назустріч… ніколи бурун не летів швидше за неї… кіннота проти кінноти, наскакуємо на них, стикаємося обличчя з обличчям, груди з грудьми, меч з мечем… хряск, гук, крик, стогони, падіння на землю конячих і людських тіл — не чуємо анічогісінько… Приголомшує нас вчорашній сором, лють багрецем окриває все перед нами… Коні й обличчя ворогів, їхні мечі, мури обложеного міста поза ними, небо, земля… всеньке… червоне… Кажу вам, що під оту хвилину боги для нас цілий світ у кров змалювали… Не знаю, скільки голів стяв, скільки грудей проштрикнув, скільки тулубів поодрубував… Враз почуваю, що зі мною самим кепсько… Котрийсь з них наполягає на мене з пекельним навіженством та зручністю. Сто разів мій меч дотикався його грудей і сто разів відбивав він його й свого до мене навертав. Дивлюся:
