Сторінка:Міртала.djvu/228

Цю сторінку схвалено

Люди, що розглядали цю сумну виставу, були веселі. Грубі пальці простягалися догори, показуючи те й інше, язики били в піднебіння, видаючи подібні до смакування виборних страв звуки; рухливі підлітки розчепірювали коло носа всі десять пальців на познаку насмішкуватої своєї погорди до підбитого народу; Сільвій, авентінський гаптар, обіймав рукою шию нижчого за себе пахощника Вентурія, і обидва аж сяли з радощів і пнулися пихою. Порозштовхував їх і поточив у різні боки сотник Педаній, що протискувався крізь юрбу.

— Чого штовхаєшся, колодо, і людей по дорозі розкидаєш? — скрикнув ображений Сільвій.

— Таране до товчення каменю! мало не розчавив своїми плечима моєї руки! — тонким і роздратованим голосом підтримав свого приятеля учесаний і напаханий пахощами парфумник.

По цих двох викриках вчулося й багато інших. За Педанієм і інші ще сотники та звичайні вояки обтоптували без жалю людські ноги своїми тяжкими, взутими в шнуровані сандали ступнями, а дужими руками розштовхували зухвало людські потилиці й плечі. Якийсь підліток, що власне за якусь хвилинку до цього в якнайвеселішому настрої витівав поглумливих рухів до змальованої на картині групи військових бранців, схопився обома руками за вухо і, голосно плачучи, припав до землі. Він не встиг усунутися притьмом з дороги, і котрийсь вояка почастував його жартом, що від нього