обличчі виразу перемоги або веселощів. Задуму та непокій могло б вичитати з нього пильне око. Зрослий мов з чорним своїм бігуном, з простою, спокійною й сильною поставою, Тит похиляв, однак, чорняве чоло, ніби під тягарем пекучої турботи. Він, привідець, багато разів звитязький, чи дознає він і сьогодні перемоги, що здавна її прагнуло його й друге ще серце? Перемога над чим? Над батьківською волею, завжди для нього поблажливою, але цього разу суворою; над пихою патриціїв, нехіттю філософів та численних їхніх учнів, над примхами юрби, що над нею він мав панувати, але що одночасно й над ним панувала. Куди він веде свої загони? Склав разом з ними уклін перед цісарською ложею й другий, наказаний споконвічним звичаєм, перед шерегом сніжистих сенаторських тог.
Сурми раз-у-раз сурмлять на відступ; широка брама стоїть настяж, але вояцькі загони, зі своїм ватажком на чолі, тягнуться ще край арени. Багатотисячний натовп добре знає, де затримає свого коня ватажок. Кілька вже день столицею хтось пустив поголоску, що одних сповнювала гніву, а в других запалювала гарячку цікавости та співчутливих симпатій.
Нарешті, чорний бойовий кінь став, як укопаний. Тит подав назад коня перед Беренічиною трибуною; поза ним також, наче прикипілі до місця, стали його загони.
